Некролог

Поетика жанру некролога
Т. В. Казакова

к. філол. н., доц.
УДК 82-92

У статті досліджується поетика жанру некролога М. С. Лєскова "Остання зустріч і остання ронука з Шевченком".

The article presents a genre-opened Leskov's obituary "The tast meeting and last parting with Shevchenko".

Вивчення поетики некролога обмежується чи не єдиним описом, що належить О. Тертичному, який домінанту цього жанру визначає через предмет зображення - "факт смерті якоїсь людини" і пов'язані з цим фак¬том "повідомлення про смерть, її причини, місце похорону, біографічні відомості, що розкривають значення померлого, прощальне слово" [11; 88]. Уже з цього опису видно, що некролог - жанр, який на досить обмеженій площі мас вмістити мало не всю історію життя людини, принаймні, в аспекті її значення. Такий предмет зображення споріднює жанр некролога, на наш погляд, із жанром роману, бо роман, як влучно сказав критик В. Г. Бєлінський, - це "епос приватного життя" [1; 129]. Зображення особистості вимагає від роману, як відомо, "жанрової відкритості" (М. Бахтін). Чи не притаманна ця риса й некрологові?

Вище означена особливість, на нашу думку, виразно проявляється у некролозі М. С. Лєскова "Остання зустріч і остання розлука з Шевченком" [6], який, як і вся його публіцистика, ще не став предметом окремої уваги науковців. Л тим часом, саме в "Останній зустрічі..." фактично вперше було створено близький російському читачеві образ великого українського поета. В російській пресі йому передували спогад О. М. Лазаревського про останній день життя Шевченка [5] та два невеличких некрологи у газетах "Русский инвалид" [7] і "Северная пчела" [8]. І на сьогоднішній день цей некролог посідає гідне місце у численній мемуаристиці про Т. Г. Шевченка.

Про жанрову природу "Останньої зустрічі..." лєсковознавці висловилися лише номінативно: І. В. Столярова називає цей текст нарисом [9; 27], О. О. Горєлов - мемуарами [3; 61], а І. П. Видуецька - статею [2; 716]. Таке розмаїття визначень свідчить про можливу контамінацію цих жанрів, а може, ще й інших - не названих. Але й за певної контамінації має бути жанр головний, домінуючий. Такою домінантою ми вважаємо саме некролог оскільки вже повідомлення про факт смерті та похорону Шевченка вимагає від автора саме цього жанру.

Можна вважати, що некролог починається з телеграми про кончину "відомою оператора", надруковану в попередньому номері "Русской речи", тому що, як вважає І. П. Відуецька, найвірогіднішим автором її міг бути сам Лесков [2; 1 76]: "26 лютого, о 6 годині ранку помер у Петербурзі відомий літератор Тарас Григорович Шевченко і талантом своїм, і характером, що був неодмінно шляхетним у всіх обставинах життя, покійний здобув собі загальну повагу. Втрата його відгукнеться глибоко у всіх, хто мав можливість насолоджуватися його творами" [10]. Ця телеграма створює певний настрій, певну стилістичну тональність, тобто, готує читача "Русской речи" до сприйняття тексту під заголовком "Остання зустріч та остання розлука з Шевченком", де ключове слово "останній" з'єднує в емоційний згусток антонімічну пару "зустріч - розлука", чиї обертони розливаються по всьму семантичному полю тексту.

Сам некролог починається з повідомлення про найтрагічніше, продовжуючи текст телеграми. Для такого повідомлення Лєсков знаходить дуже влучну, сумну та ліричну фразу: "Ось і осиротіла малоросійська ліра" [6; 206], яка одразу ж вказує на суспільне значення померлого. Розглядаючи місце українського поета в літературі, Лєсков подає ім'я Шевченка у двох мікропарадигмах. Перша мікропарадигма звернена до свідомого українця, друга - до ширшого кола читачів, що все-таки воліє вишуканого. Ці дві парадигми, контамінуючись, утворюють єдиний образ концентричних кіл, менше з яких прагне розширитися до більшого, а більше тяжіє до меншого. Принаймні, з двох мікропарадигм складається одна макропарадигма: Шевченко - українська література - слов'янська література - високе, вишукане. Саме ця парадигма спрямовує вектор сприйняття образу Шевченка через весь текст.

Своє логічне завершення дана парадигма знаходить у прикінцевих роздумах Лєскова про суспільне значення Шевченка. У цьому фрагменті чітко виділяються три основних "вузли", навколо яких розгортається авторська думка. По-перше, Лєсков вказує на те, що у "малоросійського народу немає та¬кого лірика, яким був покійний Т. Г. Шевченко" [6; 211]; по-друге, ставить Шевченка в один ряд із недавно померлими С. Аксако-вим і А. Хомяковим, називаючи всіх трьох людьми, що "ціле життя думали чесну думу" [6, 210]. По-третє, вважає, що смерть українського поета-страдника [6; 211] - це спільне горе всіх слов'ян, а латинський вислів "огаїоге8 Гішії, роеїае гшсипгиг" [6; 211] натякає на загальносвітове значення Шевченкового поетичного доробку.

Біографічних відомостей про Шевченка у тексті небагато: був кріпаком, став видатним поетом і художником, захворів і помер. Стосовно хвороби читачеві повідомляється ли¬ше про ті її ознаки, які напередодні смерті міг побачити сам Лєсков, відвідуючи хворого (біль у грудях, жорстока задишка). Спостережливе око відвідувача (який, до речі, мав освіту лікаря) помічає, що у Шевченка за декілька днів до кончини не було "ані найменших ознак близької смерті" [6, 207]. Тобто, з точки зору Лєскова, не власне хвороба, а певні обставини вкоротили віку українському поетові.

Отже, сам некролог у даному тексті, по-перше, виконує первісно інформативну функцію, по-друге, створює певний настрій - високої скорботи за померлим, по-третє, організує кільцеву композицію тексту, "рамку", всередині якої розміщені мемуарна та репортажна частини Мемуарна частина розгорнутого некролога являє собою спогади автора про відвідини вже тяжко хворого поета. Стрижнем цього фрагменту стає, передусім, сам образ Шевченка, у зв'язку з чим, мемуари частково перетворюються на жанр літературного портрета, зберігаючи при цьому мемуарну ліричність.

Головні особливості створення образу Шевченка стосуються хронотопу Гострота спогаду про тільки-но померлого генія властива саме некрологові, сприяє певному перетіканню чіткого мемуарного минулого часу у вільніший-нарисовий "теперішній". При цьому важливим прийомом створення образу є прийом поступового наближення предмета зображення до читача. Ці особливості хронотопа створюють логіку розвитку сюжета, котру ми визначили б як процес особистого "знайомства" читача з Шевченком, у якому умовно можна виділити п'ять кроків.

Першим кроком є, умовно кажучи, "огляд" його житла, опис якого побудовано на контроверсі між підкреслено бідною обстановкою помешкання і величчю самого мешканця Лєсков, майстр нечисленного, але влучного епітета, змальовуючи квартиру Шевченка, висуває гри ключових означення - "вузький", "невеликий" та "простий", причому, перше гнітюче повторюється чотири рази і корелюється із другим, а третє урізноманітнюється синонімічним рядом ("скромний", "невибагливий", "бідний", "дешевий", "строкатий", "благенький"). Але у двох "вузьких" та "бідних" кімнатах живе людина, яка уособлює водночас дві іпостасі - Поета і Художника (ці слова виділені в тексті курсивом), що підносить її майже до божественної суті: "един у двох особах".

Другий крок у створенні образу - "історія із служником": така собі невеличка інтермедія про те, як служник із власної ініціативи не пускає відвідувача до хворого. Цей фрагмент тексту підкреслює і природний демократизм Шевченка, і привабливість його для простої людини

Третій крок полягає в тому, що читач "бачить" Шевченка. Портретна поетика Лескова характеризується конкретними, дрібно виписаними деталями, які роблять образ зримим: "він був одягнутий у коричневу малоросійську свитку на червоній підкладці і сидів за столом боком до вікна. Перед ним стояв аптечний слоїк з ліками і недопита склянка чаю" [6; 207] (Курсив наш - Т. К.).

Наступний крок у наближенні до образу Шевченка полягає в тому, що читач "чує" його мову На перший погляд, дивно, що лєсковський Шевченко розмовляє суржиком, але, скоріш за все, публіцист передає мову нашого поета таким чином, щоб російський читач, з одного боку, відчув український колорит, а з другого, - все зрозумів.

Останнім та найважливішим кроком у побудові образу Шевченка є створення певного абрису до духовно-психологічного портрету, він складається з трьох елементів. По-перше, лєсковський Шевченко - людина імпульсивна, емоційний "маятник" якої легко розгойдується від "теплої живої любові" до "хворобливої роздратованості" та "палкого обурення" [6; 208] По-друге, домінуюче почуття хворого поета - велика туга за Батьківщиною. Лєсков створює образ України як образ конче необхідної, надаючої життя та снаги, але принципово недосяжної далечини. Внутрішні переживання героя для мемуариста закриті, і тому він передає їх через "свої": "Мені ставало нестерпно, я відчував, як у мене набігали сльози" [6; 208] По-третє, Лєсков знайомить читача із тими конкретними проблемами, які хвилювали Шевченка, зокрема, українська початкова освіта і місце в ній "Грамотки" П. Куліша та його власного "Букваря Южнорусского".

Таким чином, у даному тексті літературний портрет створено на перехресті двох близьких жанрів - власне мемуарів та портретного нарису. Мемуарна лірична суб'єктивність у поєднанні з теперішнім часом нарису (подібним до теперішнього часу роману) дає ту суб'єктивно-об'єктивну картину світу, яка робить художній образ зримим. Так, читач бачить саме лєсковського Шевченка, але авторська точка зору розмита у теперішньому художньому часі, який заново розгортається перед читачем і який дає йому можливість злитися з авторським сприйняттям. Уже в цій мемуарній частині некролога зароджується той "ефект присутності", який стане головним у наступній "репортажній" частині, що являє собою опис похорон. Автор дає можливість читачу нібито самому попрощатися з поетом*.

Якими ж художніми засобами досягається ефект присутності у репортажі з похорону?

По-перше, чіткі обставини місця впорядковують художній простір та роблять його конкретно уявним. По-друге, контрастні прикметники головних кольорів (білий та червоний) роблять предметний світ випукло зримим. По-третє, цей конкретно вопукло зримий світ насичений дрібними деталями, які можуть бути вихопленими із загальної картини саме трансцедентною свідомістю, у даному випадку, гостро враженою смертю близької і водночас великої людини. Репортер болісно сприймає прояви тієї вульгарності життя, яка не кидає людину навіть під час похорону: розмова петербурзьких куховарок про те, "що й із хохлів теж бувають розумні люди" [6, 209], продаж просто під час похорону "літографованих портретів мертвого Шевченки" [6, 210]; брязкотіння шпор і шаблі, канючення замість співу "за упокой душеньки" [6; 210].

З цим вульгарним світом контрастує "спокійне лице небіжчика, що зберігало на собі печать тих благородних дум, які не за¬лишали його за життя" [6; 210]. Довершує уявлення про похорон враження спостерігача від надгробного слова; особливо він відзначає промову "улюбленого" М. І. Костомарова та "коротке слово" М. С. Курочкіна, "перейняте сердечною простотою і щирістю" [6, 210]. Не пройшов повз увагу спостерігача і той факт, що промови ці виголошувалися трьома мовами: шість - українською, дві - російською, одна - польською .

Отже, проведений аналіз свідчить, що даний текст є розширеним нарисовим некрологом, саме некрологом, а не нарисом, тому що домінантна емоція тексту - туга за тільки-но померлим - визначає і його жанрову домінанту. В жанрову структуру органічно вплітаються нарис, мемуари та репортаж Саме некролог, з одного боку, ніби обрамляє дві головні частини - мемуарно-нарисову та репортажну, а з другого - впливає на них специфікою головного образу, його високою урочистістю, відірваністю від дрібних реалій земного життя та відчуттям гострої туги за померлим.

Своєрідністю даного некролога є його жанрова відкритість, що органічно підключається до інших жанрових структур. Ця особливість поки що продемонстрована на матеріалі одного тексту. Якщо вона підтвердиться іншими дослідженнями, то можна буде говорити про "жанрову відкритість" (М. Бахтін) некролога як про одну з його конститутивних ознак.

* Ефект присутності у лєсковському описі похорон Шевченка особливо відчувається при порівнянні з подібніш описом Л. А. Жемчужникова [4].

1. Белинский В. Г. Разделение поэзии на роды и виды // Белинский В. Г. Полн. собр. соч.: В 13 т. - Т. 5. - М., 1954.
2. Видуэцкая И. П. Примечания // Лесков П. С. Полн. собр. соч.: В 30 т. - Т. 1. - С. 716-718.
3. Горелов А. А. Н. С. Лесков и народная культура. - Л., 1988.
4. Жемчужников Л. М. Воспоминания о Тарасе Григорьевиче Шевченко, его смерти и похоронах // Жемчужииков Л. М. Мои воспоминания из прошлого. - Л, 1971. - С. 338 - 351.
5. Лазаревський О. М. Останній день життя Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. - К., 1982. - С. 378 - 379.
6. Лесков Н. С. Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко // Лесков Н. С. Полн. собр. соч.: В 30 т. - Т. 1. - М., 1996. - С. 206 - 211.
7. Некролог на смерть Т. Г. Шевченко // Русский инвалид. - 1861. - № 50. - 2 марта.
8. Некролог на смерть Т. Г. Шевченко // Северная пчела. - 1861. - М 50. - 2 марта.
9. Столярова И. В. Н. С. Лесков о литературе и искусстве // Лесков Н. С. О литературе и искусстве. - Л., 1984. - С. 4 - 30.
10. Телеграмма // Русская речь. - 1861. - № 18. - 2 марта.
11. Тертычный А. А. Жанры периодической печати. -М., 2000.